Спокусившись обіцянками царської Росії, на Миколаївщину з Німеччини переїхала родина лютеран. Разом з іншими емігрантами переселенці заклали колонію Карлсруе, що перетворилася на заможне село. З собою родина привезла коштовну реліквію — вівтарний хрест, за яким згодом полюватиме поплічник фашистів. З початком Першої світової війни прикордонні землі було вирішено зачистити від етнічних німців, а їхнє майно продати за безцінь. Від колишньої пишноти Карлсруе не залишилося й сліду. А після Другої світової німців в колонії майже не лишилося. З численної колись родини дивом вижив один єдиний нащадок. Дивом чи його врятувала замурована в бурштині цикада?
«І надала ж мені нечиста сила зійти на зупинку раніше! Ото біда! Не розпитав як слід. Хотілося дотриматися ролі іноземного туриста — не переходити з румунської на українську. Чимчикуй тепер аж десять кілометрів! Хто ж думав, що тут зупинки напхано так рясно? Це виявилась якась Улянівка. А мені ж треба Степове…».
Трасою «Миколаїв — Степове» йшов досить ще моложавий чоловік, вдягнений явно не з сільмагу. Гарно пошитий костюм, з під якого виглядав комірець відпрасованої сорочки; добротне взуття, шкіряна валіза… Єдине, що псувало досить сприятливе враження, був вираз обличчя: злий, жорсткий, зневажливий. Чоловік не встиг видалити зневагу з фізіономії навіть тоді, як його запропонував підвезти якийсь дядечко на старенькому «Запорожці». Той, отримавши на свою пропозицію «підкинути по дорозі» лише важкий ворожий погляд, грюкнув розхитаними дверцятами та відказав: «Ну, як знаєш…». Пішохід на мить пожалкував, а потім сплюнув на асфальт і подумки вилаявся: «Та їдь, хай тобі грець! Дуже вже в твоїй автівці смердить гноєм!» — і залишився сам-один.
Попереду була пряма дорога в оточені струнких тополь, що десь там, на обрії, згідно із законом перспективи, сходилися в єдину крапку. Більше його ніхто не наздогнав — ані пішки, ані автівкою. А от перестріти — перестріли. Перестріли — і нагнали холоду. Спочатку вдалині на рівному тлі досить темного асфальту з’явилась руда цятка, що росла, росла і перетворилася на собаку. Він стояв край дороги, дивився на пішохода, що наближався, і помахував хвостом. Пішохід, що підкорився на необхідність крокувати трасою аж до села наодинці, небезпеку відчув не одразу. А собака спочатку неголосно, наче приміряючись, гавкнув. І відразу, як за сигналом, до незнайомця набігло десь із дюжину приблудних псів та, оточивши його півколом, заходились несамовитим гавкотом. Пішохід лайнувся, озирнувся кругом себе, та на поміч очікувати не доводилося. Тоді він повільно-повільно опустив на землю валізку, розстебнув її та, не відводячи погляду від найбільшого собаки, почав навпомацки порсатися всередині. Білизна, електробритва, банківські пачки грошей — все не те! Врешті намацав черевики, що пасували за кольором до іншого костюму. Оце підійде! Він узяв один черевик і щосили жбурнув у ватажка зграї.
Бродячих собак важко назвати сміливцями. Вони хоробрі тільки зі слабкішими від себе. А що людина може завдати їм неабиякого лиха — це вже вони знали. Тож ватажок заскавчав від болю й образи та підтюпцем побіг звідсіля. За ним потягнулися і його поплічники.
Пішохід просичав крізь зуби: «Варвари, дикуни! Самі здичавіли й тварини разом із ними! Залагоджу свої справи — і ані ногою сюди, в це багно!». Так, не припиняючи подумки лаятися, він таки добувся до села.
На зупинці автобусу, до якої він мав би доїхати, незнайомець зупинився, викурив цигарку «Монте-Карло», розім’яв м’язи обличчя, аби природно всміхатися за необхідності, і неквапно пішов селом.
Ось і той самий будинок. Хтось живе. Двір затишний, доглянутий. Незнайомець постояв якийсь час у тіні старої акації, спаливши не одну цигарку. Все. Він бачив те, що хотів.
Тепер його некваплива хода була до продмагу. До того саме прибула вантажівка з товаром. Один з вантажників одразу привернув його увагу: досить молодий, вродливий, але погляд мав лукавий, нахабний і хтивий. А що день видався спекотний, то на відкритому плечі вантажника незнайомець розгледів наколоту голівку дівчини. Це означає, що злочинець стрів сімнадцятиріччя у виправно-виховній колонії. Звісно ж, у них тут сам чорт не розбере, кого пхають у ті табори. Та все ж краще судимий, аніж ні. Чогось за колючим дротом таки навчився.
Трохи згодом незнайомець вже сидів поряд з вантажником за селом в холодочку кущиків (дерев в селі було не дуже), старанно підливав горілочки в не надто чистий «гранчак» вантажника, з погано прихованою гидливістю давився бутербродом з традиційною «лікарською» ковбасою та якомога переконливіше нашіптував на вухо вже добряче піддатому товаришеві по чарці:
— То як, згода? Ризику ж ніякого, а тільки самісінький зиск…
— Та вона ж пихата, манірна. Нахапалась кривлянь у місті, як Бровко бліх. Ще й пісна, як морська галета.
— А ти горілочки побільше, побільше. На горілочку отримаєш окремо. А оце тобі так, завдаток. Задля почину. А як все владнаєш…
І чималенький стос радянських «червонців» перекочував з валізки незнайомця в кишеню забрьоханих штанів вантажника. На тому ударили по руках.