ЛЮБОВ БЕЗ ВІКУ

У 10-А активно готувалися до Дня закоханих. Дівчата малювали плакати, а хлопці лагодили поштові скриньки для валентинок. Учні жваво ділилися своїми планами щодо прийдешнього свята. Лише відмінниця Марина мовчки малювала у кутку і нічим не ділилася. Та й ділитися, в принципі, було нічим. На відміну від решти дівчат, вона не тільки ні з ким не зустрічалася, а й навіть не товаришувала. Дівоча пиха не дозволяла Марині підходити до хлопців першою, а самі хлопці не наважувалися пропонувати стосунки гордовитій красуні, адже боялися отримати ганебну відмову від неї. Дівчина все це добре розуміла та особливо не переймалася. Марина вірила, що обов’язково зустріне свого «принца на білому коні», але це буде точно не в школі. Вона терпляче чекала чарівної миті. Але довгоочікувана мить прийшла несподівано…

Зранку 14 лютого Марина, як завжди, прийшла до школи першою. Зайшовши до класу, вона одразу помітила велику яскраву валентинку у себе на парті. Дівчина дуже здивувалася такій знахідці. Звідки взялася ця загадкова валентинка? Можливо, хтось переплутав парти, а можливо, це просто чийсь розіграш… Марина хвилину стояла у замішанні, а потім все ж таки наважилася відкрити та прочитати листівку. Поряд із надрукованим романтичним віршиком кривим почерком було написано: «Марино, ти мені давно подобаєшся! Чекаю на тебе після занять у міському парку біля першої лавки зліва…» Прочитавши таємне послання, дівчина швиденько заховала його у сумку, щоб ніхто не побачив та не почав з неї глузувати…

Увесь день дівчата та хлопці отримували листівки від прихильників та прихильниць. Усі жартували та сміялися, і лише одна Марина ходила серйозна, з головою занурена у власні думки. Вона не знала, як їй правильно вчинити, чи варто йти на призначену зустріч. Але врешті-решт цікавість взяла верх над дівчиною, і після занять вона відправилася до міського парку…

Того дня у парку було багатолюдно. Скрізь гуляли матусі з дітьми та закохані парочки. Наблизившись до призначеного місця, Марина помітила на припорошеній снігом лавці гарненького пухнастого ведмедика. Дівчина підійшла та обережно взяла іграшку.

— Зі святом! — раптом почула вона у себе за спиною.

Марина швидко повернулася та побачила перед собою однокласника Михайла зі скромним букетиком у руках.

— Ти? — дівчина від несподіванки аж випустила ведмедика.

Марина зовсім не очікувала побачити Михайла, адже вони ніколи не спілкувалися у школі та тим паче поза її межами. І це не дивно: вона — примірна відмінниця, а він — невиправний двієчник; вона — завжди у перших рядах, а він постійно пасе задніх. Дівчина стояла у повному замішанні.

— Дарма я все це затіяв… Вибач… — розгублено почав мимрити Михайло, опустивши очі та нервово переступаючи з ноги на ногу.

— Що дарма?

— Зізнання… привітання… Але ти мені, справді, дуже подобаєшся… вже давно… — хлопець ледве видавлював з себе слова.

— Вибач, Михайле, мені треба йти, — Марина розгубилася і не знала, що робити, тому вирішила, що краще буде втекти.

— Хоча б подарунок візьми… Я старався, вибирав… — лише зараз хлопець підняв ведмедика, обтрусив його від снігу та простягнув Марині.

— Дякую… — перелякано сказала дівчина і, схопивши ведмедика та квіти, швидко покрокувала до виходу з парку…

Додому Марина добігла за лічені хвилини. Вона була настільки занурена у свої думки, що продовжувала наполегливо тиснути на кнопку дзвінка навіть тоді, коли мама вже відкрила їй двері. Жінка одразу помітила подарунки в руках доньки і зрозуміла, що трапилося.

— Хто це у нас такий гарненький? — посміхнулася вона та смикнула ведмедика за м’якеньку лапку.

— Ой, мамо… — Марина важко опустилася на стілець у коридорі.

Мати зрозуміла, що доньці є що розказати, тому запропонувала: